[ГЛАВНАЯ] [ПСИХОЛИНГВИСТИКА ] [ФОРУМ]

Леся Ставицкая

Дискурс помаранчевої пристрасти

Помаранчева революція сьогодні стала історією. Вир пристрастей позаду, ми живемо в “буденному часі мигички і відлиг”, і все-таки історична пам’ять  залишилась у нашому генному коді і, звичайно, ж у мові, на полі якої точилася політична боротьба. Політичні події листопада-грудня 2004 року стали шоковою терапією для української  мови, яка самоцінно свідчила про суб’єктів політичної діяльності і про той політичний процес, в якому ми жили.

Багато було незвичайного в цій революції, і в мовному плані також. Змінилась стилістика спілкування влади з народом, з’явились м’які інтимні інтонації у звертаннях народного лідера типу моя нація, моя друзі, моя Україна, мої любі, дорога помаранчева громадо та ін.

Ця ж стилістика  поширилася на “5 канал”, ведучі якого  засвідчили емпатію  до телеглядача у серії мовних формул:
Д. Яневський: Дорогі брати і сестри, Миру і добра вам і вашим родинам. Кохайтеся.  Ви з 5 каналом, 5 канал з вами.
Наталя Мосейчук:  Дивіться чесні новини, живіть у вільній країні. Тримайтеся!
О.Слісаренко: Сподіваюсь, все у нас буде гаразд.

 У  помаранчевий період українська культура виявила свою притомність у тому сенсі, що лексикон  революції  був  почутий  і рефлексії  щодо цього словника стали знаковими. 

У політичній мові певного періоду завжди є звичний для вуха  словник,  своїй переважній більшості дистанційований від адресата, якому на загал не притаманно особливо перейматися політичними перипетіями. В напруженому емоційному полі революції її офіційний лексикон став притомним у тому сенсі, що він був наповнений  актуальним змістом, який  емоційно  переживався  в актуальному історичному часі:       
рівні можливості кандидатів, паралельний підрахунок голосів, оскарження у Верховному Суді результатів голосування, громадянска непокора, пере голосування другого туру, наметове містечко, пакетне головування та ін.
Цей лексикон став досяг тієї високої межі реальності, щоб стати сном для нормальної людини: “Мені сняться кінематографічно крупні плани: миготіння всіляких паперів, бюлетенів і протоколів з якимись мокрими печатками, мені сниться підрахунок голосів” (Ю.Андрухович, “Вдячність. Уривками” // Дзеркало тижня – 2005 -№1). Справді, єдиним  мовним фантоном,  референцію якого так ніхто й не пояснив, виявилися протоколи з мокрими печатками.

Під  час помаранчевих подій ми спостерегли реанімацію терміна політична нація, референтність якого читалась в особливому єднанні люду за політичними пристрастями, стихійного об’єднання у малі й великі спільноти на майдані, вулиці, в транспорті, в кафе, коли в очах один одного прочитується та сама думка, а спілкування і робить “спільність людей”  нефантомною. У лінгвістичній термінології  це явище називають законом емоційної афіліації: люди у подібному емоційному стані намагаються об’єднатися в групу і спілкуватися один з одним.  Слово нація помітно активізувалось у сучасному політичному словнику, витіснивши на периферію народ, яке з особливим притиском на дрижачому р  фігурувало у дискурсі біло-блакитної сторони і висока експресія якого на сьогодні помітно здевальвована жонглюванням ним з боку політиків різних мастей.   

Та самоорганізуюча сила народного духу, яка  керувала енергетикою Майдану, позначилась на  дискурсі майданних гаслах, мітинговій риториці. Зазначу, що ця енергетика концентрувалась у  специфічно українській  за звучанням лексиці  так, ганьба, геть, зґвалтувати народ та ін. Український дух і адекватна словесна форма панувала в ритмізованій, дивовижно гармонійній за змістом і звучанням структурі, вона розкрила досі небачений і нечутий ніким  революційний  пафос  української мови: разом нас багато і нас не подолати; свободу не спинити; схід і захід разом; ні- брехні; Донецьк, Донбас, приєднуйся до нас; зупинимо цей режим, поки він не зупинив нас; нам так жити набридло, ми народ, а не бидло; ми – громадяни, що вийшли на майдани; ми – єдині, нам жити в цій країні. 

Одним із симптомів того, що мова перебуває у полі емоційної напруги її носіїв і  високої температури прагматики спілкування виступає мовна гра, одним з виявів якої є  зближення слів за звучанням: у  близькозвучних, але абсолютно відмінних за семантикою словами розкриваються несподівані смислові зв’язки, які лаконічно  концентрують актуальні, соціально значущі думки :  владу не брати, а обирати; революція переходить із стадії пікетів до пакетів; зустріти Новий рік не на дивані, а на Майдані; бандити  таки сядуть у тюрми чи сховаються у політичні трюми; мы не хотим жить в УРКАине  (плакат мітингуючих). Протилежний табір у царині цього прийому запам’ятався  вербальним кульбітом Тараса Чорновола:  будуть і темники, і томеники. 

Безумовно, можна говорити про новий семантичний, конотативний спектр деяких ключових слів помаранчевого періоду, які мають посісти місце у словниках нових слів і нових значень, які вносять нові штрихи до української мовної картини  світу. Так, можна бачити  нові обертони у слові майдан, яке  стало персоніфікованим, я б сказала міфологізованим, втіленням революції з людським обличчям у прямому і переносному сенсі слова. Летючі смисли помітні у таких невинних словах, як  донецькі з семантичними складниками “безчесність, агресивне невігластво, безграмотність, “хапальний рефлекс” (все моє: державне теж моє, бо я влада), безкультурність”;   карусель – голосування за відкріпними талонами; обтяжене зрозумілими тільки українцям конотаціями  буде у нашому лексиконі  професор, а дієслово рахувати  ще певний час будуть соромитись вимовляти у пристойному товаристві. Гадаю, перифраз на позначення С.Ківалова стане тим чинником, який виведе з публічного мовлення я рахую (замість уважаю), що так довго різало  пуристичний слух наших співвітчизників.

Хоча  семантичні перипетії  у слові бухгалтер були не так “на слуху”, як попередніх  лексем, проте  вельми симптоматичними.   Прагматика цієї лексеми  ожила, коли  Л.Кучма  виправдовував   колишнього голову ЦВК, намагаючись зняти з того відповідальність  за неуваги до скарг, порушення процедури голосування , наголосив на тому, що  ЦВК, мовляв, тільки бухгалтерія, а її голова відповідно  –  звичайний бухгалтер.  І все б було нічого, адже конотації  “незначне”,  “звичайне”, “буденне”  таки наявні у назві поширеної  професії, якби не той факт, що цим словом опозиція на зорі  виборчої кампанії намагалася принизити В.Ющенка, апелюючи до його професійної сфери саме в такому ракурсі.  

Помаранчевий період став справжнім бенкетом  прагматики, моментального пристосування семантичної матерії мови до  хвилинних  комунікативних інтенцій.   Ці  інтенції  дієві для контактного і дистантного діалогу, що по суті визначив комунікативне обличчя Помаранчевої революції. 

Діалоговість, інтерактивний сюжет розгортання емоцій і протиборств - це риса, яка  відрізняє демократичний політичний дискурс від тоталітарного з його ритуальним клінічним монологізмом.  Вимовлена фраза чи спонтанна метафора не замикається у своїй монологічності,  а моментально відбивається у дзеркалі суголосних чи протилежних думок,  постаючи  в новому, іноді несподіваному  лексично-смисловому ореолі, що нагадує невеликий, але  дуже динамічний та  інтенсивний сюжет  у містерії лінгвістичного карнавалу, дивовижним чином адекватного хронології помаранчевих подій. У взаєвідбитті реплік  з теле-,  радіоферу, газетних шпальт   слово чи фраза виявляє  свою смислову та прагматичну багатовимірність, референтну полівалетність,   пристосовану до  актуального  “тут і зараз”; мовна одиниця розривається між різними особистостями, ідеями, нагальними смислами, які прагнуть свого моментального втілення.  Під час помаранчевих подій  можна  було не помітити риторичного таланту   Нестора Шуфрича,  серед запущених яким  в інтерактивний простір  риторичних формул  була воплі і соплі парламенту – про планований тимчасовий уряд народної довіри на чолі з Литвином після відставки уряду. Спікер парламенту не забарився з відповідним ударом, назвавши так само сепаратистські настрої на сході України.

Промовиста фраза пристасного  ідеолога есдеків  у парламенті 1 грудня 2004 року  про крис, які перебігають з одного корабля на інший, але які ніколи не стануть навіть матросами, збагатила  біоморфний код української культури новим  зооморфним символом. Ця тварина не була раніше помічена в українському політичному бестіарії, де панують в основному свійські, дикі  чотириногі та екзотичні  хижаки.  Ефект фрази був блискавичним. Цього ж дня Артур Білоус підхопив  ідею у спектрі ідей протилежного табору:   Я співчуваю Януковичу, бо знає, що корабель тоне і пацюків так багато,  а Юрій Луценко, коментуючи спішне вивезення  документів з Адміністрації Президента, констатував: тікають з корабля, не забуваючи захопити з собою майно. Трохи згодом депутат Віктор Терен конвертував метафору у  максиму: Корабель Кучми тоне, залишиться на дні історії.  Щоправда, і співчутлива тональність вислову прозвучала з уст однієї жіночки на  мітингу на підтримку В.Януковича: (ТРК “Украина”):  Вы не обращайте внимания на крыс, которые убежали с Вашего тонущего корабля.

Діалогове розгортання у протиборстві  тієї самої метафори володіє дивовижною здатністю повертати  багатократ збільшену агресивність цієї ж метафори у  проти того, хто її запустив. Закон бумеранга тут діє безвідмовно. Це було видно не тільки у випадку несторівських крис, а й славнозавсного кота  у дискурсі патрона Шуфрича – Віктора Федоровича.  На мітингу на київськими вокзалі екс-прем’єр  назвав Ющенка шкодливим котом Леопольдом. Ю.Тимошенко негайно відреагувала:  Янукович  не тільки ніде не вчився, а й не знає мультиків, бо кіт Леопольд ловив мишей, одна з яких була руда (ця гола правда дитячого мультика персоналізувала вже відомий сонм  гризунів у майданній гуморесці “Третій рік помаранчевої революції...: - Завтра ми переходимо до більш рішучих дій і будемо блокувати санітарів, які обслуговують цього рудого пацюка Кучму ”).  Ющенко підхопив пасаж Януковича  і,  відкинувши Леопольда, назвав С. Тигіпка шкодливим котом, бо той під час відпустки як керівник штабу Януковича не виконував обов’язків Голови Нацбанку України. Проте, вбивчий відповідний  удар догнав Віктора Федоровича упритул перед переголосуванням другого туру. Після дебатів між двома претендентами 20 грудня 2004р. у виступі на ТРК “Київ” Микола Томенко влучно спостеріг: Янукович на теледебатах нагадував мишу, яка прийшла до Леопольда: давайте жить дружно. Коло замкнулось. Кинута Януковичем інвектива (Ющенко – кіт Леопольд) виявила силу тодішнього помаранчевого кандидата і  “опустила нижче плінтуса” самого автора інвективи. 

Ряд актуалізованих  зооморфізмів буде неповним, звичайно ж, без  козлів, які  заважали і мабуть продовжують заважати жити прихильникам Януковича. В принципі нічого особливого у цій інвективі немає, вона не належить ні до мату,  ні до  обсценізмів, проте є  надзвичайно сильною  образою. Це одна з найпопулярніших і найсильніших лайливих номінацій, яка синтезує уявлення про підлість, мерзенність, чоловічу статеву розпусту і ... поганий запах. Хоча, вибачаючись за козлів, Віктор Федорович приплів про буцімто біблійний вислів “козли – це зрадники ” (спутавши з біблійним козлом відпущення),  проте  майстер лайливої інвективи   актуалізував все-таки інші   древні корені лексеми:  метафорична й міфологічна праоснова  негативної оцінки козла пов’язані з його фізіологічними якостями (поганий запах і пітливість), а, як помітив Ерік Берн, “найбільш сильні непристойності пов’язані з найсильнішими запахами”. 

У полі помаранчевої пристрасти актуалізувалась така метафорична конкретика, яка легко набувала знакового семантичного узагальнення.  Так, С. Поярков  у публічних виступах часто повторював вислів   через коліно -  насильництво над волевиявленням народу, -   розмовна експресія якого згодом  сформувалось у політичну метафору  обламувати об коліна будь-які вільні думки.  В напруженій атмосфері Майдану у ситуації ймовірного штурму владних установ Юлія Тимошенко закинула ми їх  винесем,  що трансформувалось у вже іншій ситуації в риторичну формулу Ми винесемо цю владу на смітник, яка не виконує закону після відставки уряду. 

Під час виборчої компанії протилежні табори рідко зустрічались у теле-, радіо ефірі, проте можна було спостерегти своєрідний віртуальний діалог двох сторін у перегуку  слів і текстів.   

Ми стали свідками вербального пінг-понгу в процесі мавпування Януковичем лексики Ющенка і його прихильників. Таки справді, Віктор Федорович, як відзначив Микола Томенко, виявився гарним учнем і взяв з дискурсу Ющенка знакові мовні явища. Прагнення до кооперації і об’єднання з Ющенком, яке прозвучало на останніх теледебатах, моментально позначилось на індивідуальній стилістиці Януковича, який наступного ж дня, 21 грудня, на зустрічі з дипкорпусом  уперше вжив словосполуку мій народ. Заклик Ющенка “перестаньте мучити прекрасний донецький народ” до Януковича одразу ж був сприйнятий  адресатом, хоча й не дуже талановито  про дубльований  в телевізійній апеляції до адресанта : Перестаньте  мучити народ Західної України. 

Прихильники Януковича  мавпували  також слогани  протилежного табору. Прецедентний  текст нас багато і нас не подолати  у наметовому містечку в Донецьку прозвучав з гастрономічним присмаком  харчів у нас багато, і їх не подолати

Діалогічним за своєю природо був перегук фольклорних зразків протилежних таборів: 
Голосуєш ти за Ю – будеш жити, як в раю; голосуєш ти за Я – не будеш мати ні х..
Голосуй за Ю - будешь жить как на х..,  голосуй за Я, / будешь  жить как мафия.   

Істини ради, слід відзначити, що оранжисти теж мавпували лексику протилежного табору, хоча, гадаю, несвідомо.  Маю на увазі ту ситуацію, коли заспокійливі інтонації почали звучати для стримування майданної антивладної   агресії: Як це не дивно, я закликаю до спокою  (Ю.Луценко, 30.11.2004). Спокій у дискурсі біло-блакитного кандидата – це самодостатнє вдоволення існуючим станом речей, задоволення владою, для оранжистів – поміркованість на зламі революційної хвилі, яка мусить привести до бажаного,  але іншого модусу задоволення. 
У дискурсі тодішньої опозиції  ключове для табору Януковича слово досить (назва однойменного молодіжного руху) теж набуло “свого” звучання, яке розкриває філософію протистояння:  Вибрали Кучму, хоч  були фальсифікації. Стерпіли, пропустили. Але на цей раз сказали Досить!

У  діалогічний вир помаранчевого протиборства потрапило знакове ТАК!  Слід  віддати належне творцям блокастера «Операция Проффесор», які в одній із серій зробили алюзивну відсилку до  української стверджувальної частки у структурі по-російськи озвученого кримінальному жаргонізму  тики-так (все гаразд – як бій годинника) у сюжеті, коли  головний герой програв другий тур виборів: “- Ну что, мы победили? - Тики-так!  Во втором туре выиграл,  хотя за нас никто не проголосовал!”.     

Змістове багатологосся дискурсу помаранчевої революції , звичайно, виявилось у колористиці. Колись звичайні, позбавлені  відчутних конотацій,  колоративи оранжевий, помаранчевий  стали національно-прецедентними  феноменами,  органічними в національній  когнітивній  базі,  з якими, укупі з іншими феноменами, буде    ідентифікується  Україна.

Кажучи про звичайні в своїй основі колоративи, слід мати на увазі  їх сигніфікативний  аспект  сенсорної семантики, жовтогарячого кольору, звичного для просторового й предметного континууму української лінгвокультури.   Це вже  помаранчеві полі технологи, розбудували семіотику кольору у ракурсі “теплий”, “маловживаний в Україні” (про серію політично маркованих індивідуальних смислів пізніше). З цією  інформацією, яка прозвучала в одному з телерепортажів, де згадувався Лесюк, військовий психіатр, автор помаранчевого стилю, і потім тиражувалась, дозволимо не погодитись з двох причин:  сама колірна гама є природною а отже поширеною, а  щодо  непоширеності, точніше неакцентованості,   то Україна у цьому не є унікальною, бо в еволюційній послідовності  становлення базових одинадцяти абстрактних назв  кольорів в усіх народів світу оранжевий входить у сьому, заключну фазу, і посідає там передостаннє місце: фіолетовий, рожевий, оранжевий, сірий (Голубовська І.О. Етнічні особливості мовних картин світу: Монографія. – К.: Логос, 2004.  – С.142)\/. Іншими словами,  смію припустити, що оранжевий колір не належить до  архетипних ,  як чорний, білий чи червоний, а отже  залишається до певної міри  периферійним, чужим на глибинному психічному рівні. Ну, така доля цього кольору.

Психосемнатика периферійності, безумовно, була на руку   противникам  Помаранчевої  революції. До того ж  для своїх політтенологій  вони висмикнули   парадигматичне значення цього слова, мислячи помаранчовість в асоціативному зв’язку з апельсином. Культурний ореол “чужого” (фрукт не росте в Україні)  логічно трансформувався в ореол “ворожого”, про що й свідчить відповідна фразеологія   оранжевая (апельсиновая) чума, апельсиновый подкормленный шабаш  і  поетичні вправи  :  Стояла девочка [в метро] / с повязкой  апельсиновой, / Откуда знать ей / все значенье этой страсти? / А чьи-то пальцы,/  одурев от жадной власти, / Как помаранч, на дольки  рвали Украину (Орнажевая «революция» // Коммунист, 3.12.04) і сороміцький  фольклор антипомаранчевого табору: Нам все площади зас..и, / Апельсины раздавали, / Не могли они понять: / Нам на Ющенко нас ..ть.

Смислова аберація помаранчевого кольору була застосована в рекламі Януковича, яка звучала на радіо під  заколисуючі звуки “Місячної сонати ” Кожен з Вас бачив веселку. В ній сім кольорів. Комусь подобається помаранчевий. Але все мусить мати  природний колір. Сніг має бути білим, небо – голубим, новорічні ялинки – зеленими. Не позбавляйте себе вибору. Подумайте.   Творці реклами  апелюють до архетипних, янучиківських кольорів, залишаючи на маргінесах  “неприродний”  помаранчевий. Звісно, вони лукавили, відмовляючи в природності і органічності  оранжевого кольору  моркви, гарбуза, абрикоси, горобини,  сходу  і заходу  сонця.  

Цікавим було лексичне протиборство у царині індивідуальних смислів, приписуваних оранжевому, тих смислів, які перегукувались не з автентичною символікою оранжевого, якої у цього кольору й не було до цього, а з актуальними політичними ідеями, ступінь  престижності яких  гармонував з новонародженою естетикою: це – колір тепла, єднання;
Ю.Тимошенко  у програмі    “Подвійний доказ” від 14.12.04: це  – колір життя, світла; це не колір, а настрій; В.Ющенко на дебатах 20 грудня: оранжевий – це колір перемоги.
На протилежному полюсі  - похмуро-тривожна  символіка оранжевого кольору:    Тарас Чорновіл: оранжевий колір – це колір відмирання, спаленого листя ; на мітингу в Донецьку:   оранжевый – цвет автомобилей, который перевозит опасный груз, Є.Кушнарьов: хтось думає, що спішить на свято життя, але вкриються оранжевими плямами, і сонце зійде у біло-блакитному небі.   Імітаторський талант Януковича виявився і  тут:  вже звичні для революційного мовного побуту  гризуни  набули відповідного кольору: оранжеві криси. Антиющенківській команді належить заслуга розвитку негативної символіки оранжевого через зближення його з коричневим (фашизм), традиційно “поганим” рижим (чого варті рыжие ленточки,  яких не хотів бачити В.Жіриновський в російському парламенті!).

Трохи про  центральний  фразеологізм  оранжева (помаранчева) революція. Слово революція  антиющенківська команда відкидає, неправильне, мовляв, вживання: революція – це  ліквідація попереднього суспільно-політичного устрою, чого не відбулось у листопаді-грудні. Так, але ж знову свідома  семантична аберація: не помітили, панове,   іншого значення: докорінний переворот різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого.  І полилась відповідна фразеологія: оранжевый путч,  переворот, шабаш, кошмар; оранжевое беззаконне, оранжевая плесень, сегодншняя  ржавчина.  Поміркований Леонід Кравчук у своєму стилі  обережно пройшов між струменями   піднесено романтичного  і різко негативного сприйняття революції: помаранчева проблєма (останнє слово, як і нар-р-р-од, про яке йшлося вище,  – з царини кастової фонетики публічних людей покоління Леоніда Макаровича і  аналогічних політичних симпатій) 

Коли стихли революційні пристрасті, і на зубах  була відчутна ледь помітна оскома  (а може втома) від помаранчевості навіть у  її прихильників  (у Львові уважали за несмак носити оранжеву символіку), прокотилась хвиля  моди на лексему жовтогарячий, особливо перед інавгурацією.   На жовтогарячий колір кров у голову прилива – натхненно легітимізував нову лексичну моду  поет-правдоруб Сашко Ірванець у “5 копійках” увечері 22 січня 2005 року якраз перед достопам’ятним  днем. 

Ключова колірна символіка (синій і блакитний так і не набули паритетної розбудови) стала  екстравагантною, бо була виведена з периферії мовної свідомості соціуму, який став  суб’єктом творення унікального історичного дійства.

Ще на одну унікальність   помаранчевої революції хочеться звернути увагу. Маю на увазі її гендерний аспект. Я не знаю достеменно про політ технологічну кухню піарщиків Януковича, проте  його телевізійна реклама уздовж усієї виборчої компанії виглядала у фемінному ракурсі. Згадаймо:  уповільнена зйомка, статика екранного образу, стихія   сімейного захисту й опіки через соматизм “руки” (з внуком на лавочці), характерна колисково-зайспокійлива інтонція рекламного ролику,  абсолютна безмовність рекламного героя,  нарешті ключові слова  рекламного дискурсу Януковича  “спокій” ,  “поміркованість”, “стабільність”, “досить”.  Не знаю, може, Павловський і його команда начитались про фемінний характер української ментальності, а , може, саме  таким і був образ колишньої влади, яка себе мала продовжити у кандидаті.  Ці та низка інших факторів апелюють  не тільки до асоціативного образу матері-жінки, а й до до замкнутого в своїй самодостатності, поміркованому традиціоналізмі  і  і консервативності модусу жіночого буття – несприйняття стрімких змін: нібито щось відбувається, але нічого не змінюється. Доконечна формула кучмівської епохи. У такому ж річищі можна кваліфікувати  модус мовної поведінки, адже  зазначе вище мавпування Януковичем  лексики Ющенка теж було виявом фемінності у тій мірі в якій жіноче начало корелює з імітативним, а не творчим началом.

 На  такому тлі  сприймалась динаміка ющенківських роликів із стрімкою ходою героя, його упевненим “чеканним” оксамитовим  баритоном за кадром,  музичним ритмом  в  унісон, врешті-решт образом  високого, красивого, чорнявого героя.  Безперечно, це була  чоловіча  домінанта рекламного образу і у віковому цензі: виборці бачили не  дідуся, а люблячого чоловіка і батька.  Намічена  маскулінність  рекламного образу продовжились в   телевізійному просторі.  Перед 1 туром голосування у своєму виступі перед виборцями В.Ющенко сказав: “Я закликаю чоловічу частину населення: будьте мужчинами!”, з  інтерв’ю О.Зінченка: “Я схиляюсь перед ним як перед людиною, політиком, чоловіком”. На тлі сценарію “Ющенко-це чоловік, мужчина”  розгорталась інша ідея: Януковичу і його прибічникам не вистачає чоловічого начала –  це у ситуації,  коли уряд екс-прем’єра був  відправлений у відставку і фальшування виборів стало доконечним фактом,   і від  Я громада чекала конкретних дій: Ющенко В.: «Треба по чоловічому поступать. Програми треба формувать, опозицію», Манчуленко Г., депутат ВР:  «Не може чисто по-чоловічому написати заяву на ім.’я. Кучми. Боїться, памперси треба, про які  він колись говорив. Ющенко у той же день після відставки сказав: ми йдемо, щоб повернутись».  З іншого табору, у  Донецьку на мітингу, тим крисам, що бігли з корабля Януковича,  активна жіночка дорікала в такому ж  ключі: «Мужики, где ваше мужское начало? Где вы, хамелеоны? Вы предали нас».

 Гендерний   аспект  помаранчевого дійства отримав несподіване продовження у невербальній комунікації.   Всі бачили помаранчеву символіку одягу, аксесуарів, прикрашання машин, помешкань, домашніх тварин та ін.  Ідейно заангажована колірна домінанта  давала  невичерпний простір для людської фантазії у  царині всіх мислимих і немислимих  семіотичних кодів, які  оранжево кричали про  гнів, обурення, непокору, прагнення, віру і надію ...  Давсь  узнаки той факт,  який соціологи назвали  високим ступенем  вираженості в українців елементів ідентифікації щодо національної символіки, значно вищої, ніж стосовно мови (Орлов А.В. Украинцы и русские: современные параметры этнокультурного взаимодействия //  Диалог украинской и русской культур – К., 1997.- С.78). Я сама була свідком, як жіночка підняла з осінньої калюжі жовтогарячу  стрічку з супровідним коментарем “це ж святиня”.   Якщо спроектувати невербальні коди на соціальну сферу актуального історичного моменту, то виявиться, що  саме чоловіча частина населення демонструє ці коди і , як це не дивно,  в одязі.  Так, саме мова одягу  у структурі системології як різновиді невербальної комунікації,  виявляється  релевантною чоловічій самоідентифікації, яка переростає стать, а виходить на широке соціальне поле. 
Варто згадати про “нових росіян” у початковий період свого формування: кольорова агресія “малинових піджаків” була розрахована на зорову реакцію, а ідентифікація відбувалась через груповий образ нового прошарку, нової сили.     

У тому, що традиційне уявлення про жіноцтво  у семантичному полі моди на одяг не спрацьовує у площині соціальних рецепцій цієї моди, ми пересвідчились і в контексті останніх подій.  Саме  помаранчеві  коди  гардеробу  чоловічої  частини  з когорти публічних людей  революції  стали знаковими. І справа не тільки у тому, що чоловіки кількісно переважають у когорті  публічних людей, а, мабуть, у  чоловічому характері революції, який проклюнувся у дискурсі виборчої кампанії.  

Преса констатувала внесок помаранчевої революції у процес “розконсервації” українського чоловіцтва саме під кутом зору одягу й аксесуарів, згадуючи про помаранчевий піджак  Д.Гордона, помаранчевий светр Олега Рибачука, крикливо-помаранчева краватку П.Порошенка, жовтогарячу куртку М.Томенка,  оранжеві труси Данила Яневського (самопіар) (Див. Україна молода, 11.01.05).  Від себе додамо про подаровані дружиною Ющенка чоловікові помаранчеві деталі гардеробу та про оранжевий шарф Яворівського,  вив’язаний його дружиною.    

Ось такі зауваги  про  вербальний і невербальний  простір помаранчевої    пристрасти. Я свідома того, що у майбутньому прийдуть нові революціонери, нові революції, і нові кольори. Але я впевнена, що  помаранчева революція  залишила слід у нашій мові, більше того, мова  народила правду, а відтак вислів Леся Українки “Мова родить правду”

можна  спроектувати на цю пристрасть.

   

[1] Зауважу, що оранжевий розташований поруч з рожевим, ці кольори переплетені також в полі сенсорної пам’яті. І справа не тільки в звуковій подібності, а значно глибшій асоціативній суміжності, яку видає художнє мовомислення: помаранчі веселих облич (Гео Шкурупій), “Сонце купає своє рожеве, мов стиглий помаранч, лице в морських хвилях” (П.Панч). Обмовка рожевий-оранжевий неодноразово фігурувала у публічних дискурсах).^

© Леся Ставицкая, 2005.
Киевский журнал Критика, 2005, №3, с.3-16. www.krytyka.kiev.ua

[ГЛАВНАЯ] [ПСИХОЛИНГВИСТИКА ] [ФОРУМ]